7серпня виповнюється 90 років від появи спільної постанови (її авторство приписують особисто Й. Сталіну) Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомої у народі як сумнозвісний закон «про п’ять колосків».
Відповідно до нього, за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі), передбачався розстріл на та конфіскація майна. За наявності особливих обставин покарання передбачало пом’якшення вироку – ув’язнення в таборах на термін до 10-ти років. Амністія заборонялася. Для порівняння: за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося таким самим терміном ув’язнення; за крадіжку чужого майна давали до трьох місяців примусових робіт.
Закон «про п’ять колосків» не мав прецедентів у світовій історії. Українці опинилися у смертельній пастці: фантастичні плани хлібоздачі через конфіскацію зерна прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного (за невиконання хлібоздачі) або розстрілом. Українські села наповнилися партійними активістами та «буксирними бригадами» для обшуків і конфіскації харчів. Почали з’являтися «чорні дошки», на яких позначалися приречені на смерть села.
Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. Водночас підрозділи ДПУ провели масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів». Звісно, закон був чинним і для представників національних меншин, які проживали на селі, – євреїв, німців, болгар; тож терор голодом зачепив і їх. Закон діяв до 1947 р., за ним засуджували людей також під час голоду 1946–1947 рр., хоча пік його застосування припав саме на 1932–1933 рр. За офіційними даними, до жовтня 1933 р. було засуджено понад 200 тис. осіб, серед них були й діти.
Сьогодні, під час повномасштабної агресії рф, у нас також можуть відібрати право розпоряджатися їжею. І це вже відбувається: ворог розкидає по наших полях смертоносний метал, який зупиняє трактор мирного хлібороба, мінує порти, б’є по сховищах паливно-мастильних матеріалів, підриває заправки, а на окупованих територіях – нахабно краде зерно, сільгосптехніку й перевозить на власну територію. Відсутність достатньої кількості українського хліба на світових ринках може спричинити продовольчу кризу й викликати голод в окремих регіонах земної кулі.
Тож російський хлібний терор триває, він закріплений у російській політичній традиції як надійний інструмент агресивного тиску. Тому зупинити його можна лише спільними діями – на дипломатичному фронті і, звісно, на полі бою.