Читання друкованих ЗМІ на сьогоднішній день стає своєрідним реліктом минулої епохи, даниною звичці та традиціям. Швидкоплинність життя, невпинний розвиток мультимедійних технологій та попит на миттєве отримання необхідної інформації змушує найавторитетніші світові видання відмовлятися від паперових передовиць на користь електронних версій у всесвітній інформаційній мережі. Попри те, що окремі періодичні видання з останніх сил ще залишаються вірним традиціям, можна припускати, що згодом більшість з них ми зустрічатимемо, або у вигляді сканованих копій в електронних бібліотеках чи в музейних експозиціях.
Колекція Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» містить масив друкованих видань, за якими можна відстежити низку знакових подій української та єврейської історії: Другої світової війни, Голокосту, антисемітських кампаній сталінської та брежнєвської доби, олодомору.
Так, у блоці постійної експозиції, присвяченому геноциду українського селянства 1932 – 1933 рр., міститься одна з публікацій центрального друкованого видання Дніпропетровської області – газети «Зоря» – офіційного рупору Дніпропетровського обласного комітету Комуністичної партії (більшовиків) України /КП(б)У. Газетна шпальта закарбувала у собі один із найтрагічніших сюжетів національної історії – практику застосування владою СРСР так званих «чорних дошок», як методу упокорення та покарання українського селянства, приреченого на голодну смерть.
Занесення на «чорну дошку», як нематеріальний метод підвищення мотивації, не був винаходом російського більшовизму. Ще у ХІХ ст. в окремих навчальних закладах Російської імперії на «чорні дошки» заносили учнів, що мали незадовільну успішність (одночасно з цим існували «дошки», на яких відзначали найкращих). У середині 1920-х у радянській пресі, що мала стимулювати ентузіазм трудящих, з’являються заклики «заносити на чорну дошку» (іншими словами – «на стіну сорому») осіб чи трудові колективи, діяльність яких не відповідала партійним очікуванням щодо швидкості та масштабів економічних перетворень. Кампанія із колективізації, криза хлібозаготівель сприяли тому, що метод «чорних дошок» почав застосовуватися на фронті «класової боротьби у селі».
Проте саме під час хлібозаготівельної кампанії (до речі, оцініть фактично військову риторику, до якої вдавалася влада в СРСР) 1932 р. «чорна дошка» перетворилася на один із елементів найжорстокіших репресій, які мали б застосовуватись до населених пунктів та колективних господарств, що «злісно саботували» виконання плану хлібоздачі.
20 листопада 1932 р. Рада Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР) приймає Постанову «Про боротьбу з куркульським впливом у колгоспах», якою затверджувалась інструкція щодо застосування репресивних заходів проти окремих колгоспів, занесених на «чорну дошку». До конкретних дій зокрема належали:
Негайне припинення підвозу товарів, кооперативної та державної торгівлі. Вже наявні товари у крамницях підлягали терміновому та цілковитому вивозу.
Припинення кредитування та дотерміново стягнення раніше виданих кредитів й інших фінансових зобов'язань колгоспів, колгоспників та одноосібників.
Проведення перевірки складу колгоспів та очищення їх від «контрреволюційних елементів – організаторів зриву хлібозаготівель».
Обов’язок заносити колгоспи на «чорні дошки» покладався на обласні виконавчі комітети.
Фактично більшовицька влада вчергове вдалася до застосування методу колективних репресій, метою яких було покарання та залякування тих колгоспів, до яких подібні заходи ще не застосовувалися.
Згодом, 6 грудня 1932 р., була видана Постанова Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України та РНК УСРР «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Таким чином, покаранню підлягали не лише члени колективних господарств, але й усі мешканці населених пунктів, незалежно від того чи займалися вони сільськогосподарською справою.
У згаданій публікації газети «Зоря» від 27 січня 1933 р. містився перелік 45-ти колгоспів та 2-х сіл Дніпропетровської області (яка на той час включала у себе й частину території сучасної Запорізької та Херсонської областей). Варто вказати, що від 1920‑х рр. на території УСРР, у рамках так званого курсу на «коренізацію», в межах компактного проживання окремих етнічних груп були створені національні райони. Так, у Дніпропетровській області існували болгарські, єврейські, німецькі тощо. Проглядаючи згаданий вище список можна помітити, що до числа покараних потрапили, зокрема, 2 колгоспи з Коларівського (болгарського) та 2 колгоспи з Молочанського (німецького) національних районів.
Згодом перелік жертв тоталітарного покарання поповнили й інші населені пункти.
«Чорні дошки» були одним із елементів геноциду, проте не єдиним. Наприкінці 1932 р. були ухвалені рішення щодо запровадження єдиної паспортної системи в УСРР та введення правил реєстрації та, як наслідок, встановлення обмежень щодо пересування та зміни місця роботи. Винятком з «паспортних правил» стала фактично найбільша група – ті, хто мешкали у сільській місцевості. Подібний підхід унеможливлював легальне переміщення селян та фактично прирікав їх на голодну смерть.
«Звільнені» досягненнями так званої «Жовтневої революції» українські селяни залишатимуться заручниками радянського режиму майже чотири десятиліття, до моменту, коли червона книжечка паспорту буде доступна усім громадянам країни «робітників та селян». Влада останньої, використавши увесь запас експериментаторських ідей у сфері сільського господарства та знищивши ефективних виробників, у 1961 р. вперше (а з 1963 р. – щорічно) імпортує збіжжя для внутрішніх потреб з-закордону. У тому числі, закуповуючи його в Канаді та США.