«…Люди танцюють на вулицях, але я переживаю, що ми маємо готуватися до війни»
(Д. Бен-Гуріон)
Цього дня Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, згідно якої територія, що перебувала під британським мандатом, була розподілена на дві держави – єврейську та арабську. Важливо підкреслити, що кордони запропонованої для євреїв держави, були значно меншими їхні сподівання. Проте цим документом міжнародна спільнота остаточно визнала право єврейського народу на власну державу в межах історичної батьківщини. До проголошення незалежності залишався лише один крок.
За часів дії британського мандату, в 1937 р. т. зв. «Комісія Піля» (офіційна назва – Палестинська Королівська комісія з розслідування, що отримала назву за прізвищем її очільника, лорда Вільяма Піля) опублікувала доповідь, в якій вперше визнала, що мандат є недієздатним, та рекомендувала поділ як єдине рішення проблеми між єврейським та арабським населенням. Рекомендації Комісії не задовільнили обидві сторони, втім стали першою спробою розв’язати це питання домініоном. Але, проте Друга світова війна та Голокост відсунули вирішення цієї проблеми на десятиліття.
Після Другої світової війни та Голокосту, розуміючи всю складність питання та неможливість знайти компроміс з обома сторонами, британський уряд передав його на розсуд ООН як найвпливовішої міжнародної організації.
Документ, який зрештою прийняла ООН, базувався на плані розподілу, що був запропонований Спеціальним комітетом по справах Палестини при ООН (англ. UNSCOP). Комітет було утворено в травні 1947 р. у відповідь на запит уряду Великої Британії, що Генеральна Асамблея «робить рекомендації по ст. 10 Угоди, що стосується майбутнього уряду Палестини». Організація, яка складалася з представників 11 країн, мала вивчити витоки конфлікту та, за можливості, запропонувати рішення. Зрештою, у вересні 1947 р. комітет підготував звіт на підтримку закінчення дії Британського мандату в Палестині. Він містив т. зв. «пропозицію більшості» щодо плану поділу на дві незалежні держави. Вже на тому етапі план викликав гарячу підтримку сіоністськими діячами та негативну реакцію з арабського боку.
Резолюція ООН була підтримана 33 країнами (серед них – Українська РСР, Польща, Франція та США); 13 виступили проти (зокрема, Іран, Ірак та Ліван) та 10 утримались. Документ закликав до створення двох держав для двох націй – єврейської та арабської – на території між Середземним морем та рікою Йордан. Місто Єрусалим мало перебувати під міжнародним контролем. Окрім цього, в документі була прописана можливість утворення двома державами економічного союзу. Арабські країни виступили категорично проти такої перспективи. У свою чергу, єврейське керівництво чітко усвідомило загрозу, з якою вони зіткнулися. Політичний та державний діяч (в майбутньому, прем’єр-міністр Держави Ізраїль) Менахем Бегін вказав на небезпеку арабської агресії у майбутньому, зазначивши, що «буде війна за наше існування та майбутнє». Його слова виявилися пророчими. Наступного дня після проголошення незалежності Держави Ізраїль, 15 травня 1948 р., коаліція арабських країн здійснила напад на молоду державу. Ізраїль вистояв, але конфлікт не закінчився, а триває і досі, отримавши новий імпульс через жорстокий напад терористичного угруповання ХАМАС 07 жовтня 2023 р. на цивільне населення Ізраїлю та захоплення понад 200 заручників, у т. ч. жінок, дітей.