«…ми швидко зібралися, але в універмаг не пішли, а приєдналися до останньої «партії». Уже вечоріло, коли ми підійшли до місця розстрілу. Ми почули крики людей і черги кулемета та здогадалися у чому справа…»
Зі спогадів Медеї Костомахи (Маркович)), 1930 р. народження.
Два роки і два місяці – саме стільки для Дніпра і його жителів тривала нацистська окупація. 26 місяців принесли незліченну кількість страждань. Так само важко узагальнити та усвідомити скільки людських життів і доль було зламано. Попри те, що від перших днів своєї присутності німецькі окупанти та їхні союзники, демонстрували власну зверхність до жителів захопленого міста, мало хто з дніпрян передбачав катастрофу, яка трапилась у середині жовтня.
Протягом двох днів, 13–14 жовтня 1941 р., німецькими військовослужбовцями було розстріляно від 11 до 13 тис. євреїв. Згодом у місті з’явилися й інші місця смерті. Проте саме яр на території лісорозплідника Ботанічного саду був місцем, де відбулося, стиснуте у часі двох днів, наймасштабніше масове убивство цивільних жителів – людей, об’єднаних своїм єврейським походженням.
Протягом майже п’ятдесяти років після вигнання нацистів, євреї Дніпра боролися за право відкрито вшановувати пам’ять своїх рідних, близьких, друзів та знайомих. Вшанування без жодних мовних реверансів (на кшталт, «мирних громадян–жертв фашизму») та ідеологічних навантажень. Лише на межі ХХ і ХХІ століття, завдяки зусиллям єврейської громади Дніпра та її активіста Аркадія Шміста, на місці масового убивства, яке нині є територією Студентського парку, з’явився Пам’ятник загиблим євреям.
21 жовтня до нього, як і щороку, прийшли люди, яким не байдужа пам’ять про тих, хто вирушив у невідомість холодним жовтневим ранком вісімдесят чотири роки тому. Уже втретє вшанування відбувається в умовах сучасної війни проти України, вдруге – за умов безпрецедентного зростання антисемітизму і неприкритого насилля проти євреїв у багатьох країнах світу. Втім, як підкреслив у виступі головний рабин м. Дніпро та Дніпровського регіону Шмуель Камінецький, пам’ять про страшний злочин має згуртовувати людей світла у добрих справах заради майбутніх поколінь. Символом цього відродження є й те, що одна із пам’ятних свічок була запалена Ісроелем Гуревичем, головним рабином Синагоги Леві-Іцхак, яка відносно нещодавно була відкрита у безпосередній близькості до меморіального місця. Д-р Ірина Радченко, директор Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», який протягом багатьох років систематично досліджує історію Голокосту у місті та поширює знання про нацистський геноцид, підкреслила важливість обов’язку Пам’яті як морального імперативу не лише перед тими, кого немає, але й тими, хто лише розпочинає свій шлях. Олег Ростовцев, який був безпосереднім свідком, учасником та активістом відродження єврейського життя Дніпра наприкінці 1980-х років, говорив про яр у Студентському парку як важливу спільну точку пам’яті не лише для євреїв, але й для усіх українців різного етнічного походження та віросповідання. Такою ж важливою, як і місця пам’яті про інші геноциди (Голодомор, геноцид ромів, депортація киримли), які випали на долю України в ХХ столітті.
Можемо лише сподіватися, що спільна пам’ять позбавить нас від повторення гіркого досвіду минулого. А вже згодом, після завершення війни та перемоги України, поруч із пам’ятником у вигляді мацеви з’явиться Меморіал з іменами усіх жертв нацистського геноциду в Дніпрі.