«Моя роль [у масових злочинах у таборі Аушвіц] може бути визначена як маленька шестерня в механізмі. Якщо це можна охарактеризувати як провину, то я винний. Юридично я невинний»
(О. Грьонінг, інтерв’ю для «DerSpiegel», травень 2005 р.)
Оскар Грьонінг народився в м. Нінбург (нині – Нижня Саксонія, ФРН) 10 червня 1921 р. Невдовзі померла його мати, а батько – ветеран Першої світової війни – відкрив власний текстильний бізнес, але внаслідок світової економічної кризи 1929 р. збанкрутував.
Із самого дитинства на виховання та погляди сина величезний вплив мав батько – прихильник ультраконсервативної течії, член «Сталевого шолому» – військової асоціації часів Веймарської республіки, де-факто – антиреспубліканської реваншистської установи, що, зокрема, підтримувала боротьбу «з торговим духом юдаїзму». Юнаком О. Грьонінг приєднався до «Шарнгорста» (молодіжне крило «Сталевого шолому»), а згодом – до «Гітлерюгенду». Будучи засліпленим ідеями гітлеризму, Грьонінг щиро вважав політику нацистів благом для своєї країни. Тож під дією тотальної пропаганди він брав участь у спаленні книжок єврейських письменників, сприймаючи це як «захист Німеччини від чужої культури».
Закінчивши школу майже на відмінно, Грьонінг розпочав стажування банківським клерком, проте початок Другої світової війни істотно змінив його плани. Дитяче захоплення воєнною атрибутикою та особливо постаттю діда (військового елітного полку в колишньому герцогстві Брауншвейг) перетворилось на чітку ціль вступу до «елітного» армійського підрозділу – Ваффен-СС, що він і зробив без відома батька в 1940 р. Пропрацювавши понад рік бухгалтером в адміністрації СС, Грьонінг отримав «підвищення» – роботу в концентраційному таборі Аушвіц-Біркенау.
В обов’язки Грьонінга входило сортування та підрахунок коштів (зокрема, валюти), вилучених у депортованих до табору смерті, відправка цих грошей до Берліна та охорона речей до процедури «селекції». Пізніше він неодноразово заявляв, що був вражений, дізнавшись про знищення людей у таборі, але продовжував займатися своєю роботою. У спогадах він стверджував, що пізніше все ж таки пішов до начальника з проханням звільнити його через неможливість працювати. При цьому його скарга стосувалася не самого принципу знищення євреїв, а лише практичної реалізації цього процесу.
Наприкінці 1942 р. Грьонінг став безпосереднім свідком винищення: групу євреїв-втікачів на околицях лісу наздогнала охорона табору. Фермерський будинок, де тимчасово переховувалися втікачі, був перетворений на газову камеру – до будинку було кинуто бляшанку «Циклону-Б», а вже потім есесівці спалили тіла в ямі поблизу.
Зі слів Грьонінга, він тричі подавав заяви про переведення на фронт. Зрештою його запит було задоволено в 1944 р. У битві під Арденнами (грудень 1944 – січень 1945 рр.), Грьонінг був поранений, а наприкінці війни потрапив у полон до британської армії. За іронією долі, разом з іншими есесівцями перебував в одному з колишніх нацистських концентраційних таборів. У 1946 р. Грьонінга відправили до Великої Британії у статусі «примусового робітника», де він навіть певний час подорожував країною.
Вперше ім’я Грьонінга як одного з нацистських злочинців з’явилось у файлі Комісії ООН з воєнних злочинів (березень 1947 р.) серед 300 німців, які працювали в Аушвіці. Проте на прохання представників МЗС Великої Британії, було припинено розгляд нових справ з метою приділення уваги саме економічній відбудові Німеччини. Фактично всі колишні есесівці, які перебували під наглядом союзників та проти яких ще не було порушено кримінальну справу, були звільнені безумовно.
Серед цих звільнених був і Грьонінг, який повернувся до Німеччини в 1947 р. Він влаштувався на скляний завод у Нінбурзі, де згодом став керівником відділу кадрів; протягом майже 12 років був почесним суддею-засідателем промислового трибуналу суду в місті.
У родинному колі Грьонінг намагався ніколи не згадувати про те, чим займався під час Голокосту, уникаючи будь-яких розмов та інформації про нацистський геноцид. Наприкінці 1970-х рр., під час обвинувального процесу в м. Франкфурт-на-Майні, Грьонінг був допитаний, але жодного обвинувачення йому висунуто так і не було.
На основі прецеденту, встановленого в 2011 р. (звинувачення колишнього охоронця табору смерті Собібор І. Дем’янюка – не за конкретний акт вбивства, але за присутність на момент масового винищення як охоронця табору), в липні 2015 р. в регіональному суді м. Люнебург розпочався судовий процес проти Грьонінга. В обвинувальному акті від 15.07.2015 р. зазначалося, що Грьонінг «сприяв систематичному вбивству 300 тис. з 425 тис. угорських євреїв, депортованих до Аушвіцу влітку 1944 р.». Суд визнав 94-річного Оскара Грьонінга винним та виніс вирок – позбавлення волі строком на 4 роки. Апеляції та клопотання про помилування були відхилені. Покарання Грьонінг так і не відбув, оскільки 9 березня 2018 р. він помер у лікарні.
Думки про трагедію, в який він відіграв певну роль, не полишали його. Цьому сприяли і деякі ревізіоністські настрої серед знайомих та колег, які скептично ставилися до масштабу єврейської трагедії. Тож, з метою «засудження заперечення Голокосту», Грьонінг писав мемуари – орієнтовані спочатку на обмежене коло читачів (власних дітей та друзів), а потім ці спогади отримали певне розповсюдження. Грьонінг не визнавав себе винним у жодному злочині, вважаючи, що безпосередньо не брав участі у знищеннях. Утім, у пізніших інтерв’ю (зокрема, для книги британського історика Л. Ріса «Аушвіц. “Остаточне рішення” нацистів»), згадуючи про тортури жертв у таборі, Грьонінг відчував власну провину перед євреями, «оскільки був частиною структури, відповідальної за масові злочини проти людства», незважаючи на те, що «сам не був одним зі злочинців».