Сім років тому цими днями розпочинались події, що призвели до тектонічних зрушень в історії нашої країни. Після призупинення урядом М. Азарова євроінтеграційного курсу всією країною почались спонтанні акції протесту з вимогою підписання угоди про асоціацію України з Євросоюзом. Коли я вперше потрапила на зібрання містян Дніпропетровська, на Європейській площі тривала акція зі збирання й передачі Президенту В. Януковичу кулькових ручок для підписання угоди про асоціацію України з ЄС на саміті у Вільнюсі. Водночас, представники виконавчої служби оголосили рішення суду про заборону масових заходів на центральних площах міста для усвідомлення факту, що ми діємо в незаконний спосіб. Спершу людей було мало, майже всі були мені знайомі: громадські діячі, студенти з історичного факультету, синові однокласники. Навіть здавалося, що на Європейській площі міліції значно більше, ніж протестувальників.
Пам’ятаючи досвід 2004 р., поставили намети, але день по тому до них завітали хлопці спортивної статури, так звані тітушки. (В зимову сесію мені зізнався один зі студентів-заочників, що приїхав з Києва, мовляв, «порядок там наводив»). Ці заслані молодики зруйнували намети, травмували людей, які там перебували. Втім замовники акції досягли тільки того, що майданівці стали більш рішучими й завзятими. З того часу людей, які приходили на Майдан, особливо на недільні віча, ставало все більше й більше.
Невдовзі на Європейській площі, де збиралися протестувальники, міська влада облаштувала ярмарок. Пізніше підприємці розповіли нам, що їм запропонували безкоштовні місця для торгівлі будь-чим. Тож було визначено інше місце зібрань протестувальників – біля пам’ятника Чкалову в парку Глоби. А вже звідти великою колоною люди йшли проспектом на «Європейку», торговці ж хутко збирали товар і випаровувались.
«Дніпро, вставай! Дніпро, вставай!» – невтомно скандувала колона. І Дніпро піднявся, звичайно, якоюсь найчутливішою й найрадикальнішою своєю частиною. Вимальовувався й геополітичний вимір подій. Стало зрозуміло, що «і західно, і східно» (за словами Ліни Костенко) вже не буде, настав час визначатися: або – або. Східна цивілізація, як тоді, так і сьогодні настирливо пропагувала давно віджилі «скрєпи руського миру», а головне – явно випромінювала агресію; натомість західна притягувала раціональною моделлю розвитку.
Коли в ніч на 30 листопада на київському Майдані побили студентів, стало остаточно зрозуміло: влада переступила межі здорового глузду. Тоді казали: «овоч дозрів, пора прибирати», – тобто Янукович з командою «донецьких» повинен піти не в 2015 р. на президентських виборах, а трохи раніше. Коли – ніхто не зміг би тоді сказати, але це вже було лише питання часу і людських зусиль. Ми стояли щодня, щовихідні було віче. Виходили люди, які отримали залізну мотивацію, що лише частково була пов’язана із європейським вектором розвитку. Адже йшлося про більше – захист власної гідності. Заради цього люди готові були не відступати навіть попри морозну погоду й подальші небезпеки. Попереду були пікетування органів влади, телерадіокомпаній, відділків міліції, поїздки на київський Майдан, переслідування протестувальників, жалобні панахиди за загиблими. Дніпропетровські майданівці були серед організаторів четвертої козацької сотні оборони Майдану в Києві; вони створили й перші добровольчі батальйони. Весь цей час громадян України, та й зовнішніх спостерігачів, лякали «бандерівцями», «фашистами», єврейськими погромами. Втім щось пішло не так: євреї активно підтримали Майдан і разом з українцями безстрашно виголошували бандерівські гасла. В Києві була організована єврейська сотня, до якої увійшли навіть громадяни Ізраїлю.
Пройшли сім років. Проти Майдану ведеться шалена інформаційна кампанія. Супротивникам дуже хочеться звести ті події до дрібної політичної інтриги боротьби за владу. Але у нас є пам’ять про ті фантастичні часи. Нас об’єднувала віра у власні сили, висока енергетика любові до Вітчизни…
Ми стояли за власну Гідність.